Menu
Вшанували полеглих, згадали минуле…

Вшанували полеглих, згадали минуле…

By In Газета «Рідний край» On 27.06.2011


З нагоди сумних роковин біля меморіалу полеглих воїнів у роки Великої Вітчизняної війни, що у Сторожинці, зібрались ветерани, представники районної влади та небайдужі городяни. Пам’ять солдатів, які не повернулись з кривавих боїв і вибороли для майбутніх поколінь мирне життя, присутні вшанували хвилиною мовчання. До підніжжя скульптури скорботної матері поклали квіти голова районної державної адміністрації Ф. К. Федорович, голова районної ради П. М. Брижак, секретар міської ради Я. В. Манчук, голова районної ради ветеранів П. В. Вакарчук, керівники установ та організацій міста.

Перед краянами виступила учасниця бойових дій Н. Є. Головненко, яка свого часу, 16-річним підлітком, з власної ініціативи пішла на фронт.

Звучали знайомі кожному слова фронтових пісень у виконанні молодих душею учасників клубу ветеранів “Неспокійні серця”.

 

З спогадів Ніни Єфремівни Головненко:

– Ми прожили вже 66 років без війни, проте пам’ятаю події 22 червня 1941 року так чітко, наче це було вчора.

Наша сім’я тоді жила в Ракитному, що на Вінниччині. Батько служив у залізничних військах. Вже через годину після першого бомбардування фашистськими літаками (о 5 годині ранку) усіх жінок та дітей офіцерів поспіхом повантажили у товарні вагони, щоб транспортувати в тил. У паніці люди встигли прихопити з собою тільки найнеобхідніші пожитки. У дорозі вагони часто обстрілювали ворожі літаки, проте потяг не зупинявся. Наша поїздка тривала понад місяць, доки ми не приїхали у Казахстан.

У 1942 році, попри заборони матері, я втекла з дому і вирушила на пошуки батька, оскільки зв’язок з ним наша сім’я втратила.

Довелося влаштуватися санітаркою у потяг військового госпіталю. Разом з медиками прибула на Кавказ. Від знайомих довідалась, що батько має вже шосте поранення. Мені довелось подолати ще сотні кілометрів, щоб знайти військову частину в якій знаходився тато.

Побачивши мене і почувши, що у свої 16 років самостійно вирушила в таку небезпечну подорож, батько був шокований. Тож перше, що сказав тоді: “Доню, а що ж мені з тобою робити? Я їду на фронт!” Та все ж таки довелося влаштувати мене на роботу у військовий госпіталь. Тут вела реєстр пацієнтів. Згодом, з радянськими військами я повернулась додому, в Україну.

У далекому минулому ті часи, відійшли у вічність фронтові друзі. Нині мені 86 років, живу спогадами про минуле і надіями на майбутнє. І думаю, що Господь дозволить мені прожити до 100 років, щоб ще не раз мала змогу розповісти правнукам про своє недитяче дитинство і навчити їх цінувати мирне небо, яке виборювало для всіх моє покоління.

 

Автор: Анастасія БУЧКОВСЬКА.

Джерело: “Рідний край” від 24.06.2011 року

 


About the Author

pressa

Comments are closed here.