Menu
Герой Підгір’я, учасник АТО Олександр Гаденко. Він віддав своє життя задля майбутнього України. І мріяв, щоб щасливою була родина

Герой Підгір’я, учасник АТО Олександр Гаденко. Він віддав своє життя задля майбутнього України. І мріяв, щоб щасливою була родина

By In Інформація для учасників АТО, Газета «Рідний край», Новини On 18.10.2016


novyij-rysunoki

З біографії героя: О. Г. Гаденко народився 9 червня 1969 року в Сторожинці, навчався в СШ №2 (нині гімназія). Вищу освіту здобув у Кам’янець-Подільському вищому військовому інженерно-командному училищі імені Маршала Харченка.

Після отримання диплома та одруження проходив службу в Алтайському краї (Росія), а пізніше – в Сторожинці. Після реформування військової частини працював на цивільних посадах. У серпні 2014 року мобілізований до ЗС України в зв’язку з подіями на сході. З 22 грудня 2014 року по 30 вересня 2015 року брав участь в бойових діях АТО на території Луганської та Донецької областей, як командир інженерно-саперного взводу механізованого батальйону, під позивним «Капкан». Через три дні після повернення додому, 7 жовтня раптово помер. Похований на центральному кладовищі Сторожинця.  Родина й досі чекає на визнання його бойового подвигу.

Його дитинство було щасливим і безхмарним. Поруч – дорогі серцю люди: батько і мати, які понад усе бажали щастя дітям, сестричка Люда, яка опікувалася Сашком з великою любов’ю і турботою. Тож гасав собі з хлопчиками, ганяв у футбол до знемоги і, на радість батькам, охоче опановував знання. Сімейна атмосфера не могла не позначитися на виборі життєвих цінностей хлопця. Тож, коли під час святкування дня народження у свого ровесника познайомився з дівчинкою Галинкою, молодшою на два роки, і запропонував їй дружити, то вже тоді знав, що це – серйозно і, можливо, назавжди.

Так і сталося: після випускного вечора за атестатом про середню освіту юнак поїхав до Кам’янця-Подільського, щоб здобути освіту військового офіцера у тамтешньому вищому військовому училищі, про що мріяв потай від усіх ще з раннього дитинства. І коли вранці з плацу військової частини до оселі на вулиці Чернівецькій долинали звуки стройової музики, серце завмирало від хвилювання.

Кожне своє досягнення під час навчання Олександр подумки присвячував двом жінкам, єдиним у цілому світі, – матері Стефанії Йосипівні та дівчині Галині. Вже невдовзі молоді люди, як подружжя, долали шлях у далекий Алтайській край – на місце служби офіцера О. Г. Гаденка. Там, у російській глибинці зростала старша донечка Альонка.

Ніколи, жодного разу подружжя не пошкодувало, що так рано поєднали долі, і що Галі було всього дев’ятнадцять, коли стала мамою. Вірила в сина і мати, яка ні дня не прожила,  щоб не згадати про нього і не попрохати доброї долі для молодої родини. Для неї Олександр, який дуже рано став дорослим і вольовим чоловіком, до останніх днів залишався дитиною.

Сьогодні, коли вже минув рік прощання з Олександром, учасником АТО, бойовим офіцером, якого побратими називали ласкаво «батею», ще жорсткіше проступає усвідомлення: його біографія вже закінчилась. І тепер кожна деталь з минулого, в якому він був живим, набуває іншого, глибшого змісту. Безкомпромісність та висока самодисципліна – головні якості цього офіцера, такі важливі і необхідні на військовій службі, стали бар’єром до матеріального благополуччя родини. Вже тут, на рідній Буковині, куди сім’я Гаденків повернулася, жили з батьками Олександра, надіючись на своє житло. У 2000-му на світ з’явилася ще одна донечка – Наталочка. Її прихід на цей світ був ніби знаковим, обнадійливим. Сподівання на якісь зміни знову зазоріли на горизонті. Але у 2004-му танковий полк у Сторожинці реформували. І майор Гаденко, не дослужившись ні до квартири, ні до пенсії, виявився «не при ділі». Факт що до військової пенсії не вистачило якихось рік ч два на той час не дуже стурбував родину. Але він болем відгукнувся тоді, коли О. Г. Гаденка не стало.

  • Ми якось намагались не зациклюватись на негативі. Адже так багато радісного було в родині! Виростали розумницями донечки, старша успішно здобувала вищу освіту, отримувала стипендію. Олександр не сидів, склавши руки, навіть спробував заробітчанського хліба, – ділиться дружина героя, Галина Павлівна.

Вона розповідає, наскільки довірливі і близькі були стосунки доньок з батьком, і як його не вистачає їм сьогодні. Знайшовши законні підстави, Олександр Георгійович свого часу все ж намагався добитися військової пенсії. Процес «ходіння по кабінетах» дуже розхитував його життєві принципи. Але він не звик відступати там, де почувався впевненим у своїй правоті. Тож нарешті необхідний пакет документів був зібраний. І вже залишався завершальний етап, який збігся у часі з глобальними подіями в державі: Майдан підняв Україну, а залишив відтак – анексія Криму. Важко передати, що творилося в душі військового, який не просто служив у Росії. А мав там друзів, близьких по духу, рідніших за братів. Все змінилося в одну мить, перевернулося в свідомості, вражаюче вдаривши по найсвятіших почуттях. Олександр мовчки зносив біль. Але, очевидно, серце надто близько прийняло той удар. І, коли почалася перша хвиля мобілізації, кардіологи помітили зміни. Але Олександр для себе вже давно все вирішив.

У серпні 2014-го у Чернівцях відбувся  розподіл по частинах і Саша поїхав до Новгород-Волинського, що на Житомирщині, де проходив передпідготовку в одній з військових частин. Доки він був там, було не так тривожно на серці. Зрештою, кожен день потай надіялись, що  ось-ось цій війні буде кінець. З тривалою дивилися теленовини, вірили що  здоровий глузд переможе, – пригадує дружина Галина.

Але сталося не так. І одного дня Олександр скупо повідомив по телефону, що їде на передову. Мав упевненість, що там потрібні його знання, воля, прагнення до перемоги. Керувало ним те, що й іншими, хто був поруч: бажання відстояти Україну, справедливість і захистити свою родину, якій бажав світле і нове майбутнє.

Скільки сліз і безсонних ночей пережила мати, дружина, донечки, звіряючи скупенькі повідомлення Олександра по телефону з побаченим у новинах та почутим від тих, хто повернувся з АТО. Яким  болем озивалися сухі зведення з фронту: знову хтось загинув, знову десь не дочекались сина, брата, батька.

– Це було так довго і виснажливо: майже десять місяців без ротації! – зітхає жінка.

Жовтневого дня після напруги чекання і неймовірного бажання побачити рідне обличчя, родина нарешті зустріла свого героя. Він був таким рідним і дорогим у ті секунди зустрічі, але настільки іншим, що неможливо було стримати сліз.

  • Він дуже змінився. Дуже! І тільки погляд рідних очей залишився тим же.

І перші хвилини зустрічі здавалось, його вразив неймовірний контраст між пережитим, тим, що діється на передовій, та розміреним мирним ритмом рідних Чернівців. «Головне, що все вже позаду!» – подумала в ту мить Галина, яка знала, що тепер кожен день їхнього життя цінуватиме по-новому.

А через три дні Олександра не стало. Він помер просто під калиною, що росте біля хати. І останнє, що бачив, було рідне небо.

На поминки через рік після похорону з’їхалися бойові побратими – з Фастова, Білої Церкви, Києва, Хмельницького, Чернівців. По-різному складаються їхні долі після бойових буднів. Переживши справжню війну, кожен з них в тій чи іншій мірі продовжує бій в буденному житті: з бюрократичними перепонами. Вони знають, що Олександр, їхній «батя» так і отримав жодного разу військової пенсії. Що в міністерстві оборони на лист вдови їхнього командира склали письмову відмову. Що туди відправлено ще одну скаргу, і тепер родина чекає на офіційне визнання подвигу героя та факт його смерті. Внаслідок бойових дій, щоб отримати те, що належить. Вони, бойові побратими, добре розуміють, що «батине» серце вразила ця жорстока війна, наслідки якої ще ніхто не передбачив.

Олександр Гаденко – справжній герой. Він зробив все, що міг, і навіть більше. Для нас. І маємо це знати і пам’ятати. Для рідних він залишається живим. І так хочеться, щоб ніхто не оскверняв цього святого почуття умовностями світу.

Лариса ЛЄВІНА.

Газета “Рідний край”, № 42 від 14 жовтня 2016 р.


About the Author

Admin 2

Comments are closed here.