Menu
Він посадив дерево, привів на світ сина. А криниці не встиг викопати… – Спогади про Іллю Валявського

Він посадив дерево, привів на світ сина. А криниці не встиг викопати… – Спогади про Іллю Валявського

By In Інформація для учасників АТО, Газета «Рідний край», Новини On 18.12.2014


valyavskiy-mihalcha-2_0-214x300Над Заволокою залягає туман. Грудневої днини він тут особливо щільний і холодний… Над хатами здіймаються ледь-помітні сизі дими. Де-не-де вже світяться вікна, хоч пора ледь пообідня… У безсніжну пору, коли чорніють поля, особливий смуток огортає серце матері, яка потай від усіх продовжує ждати сина. Бо, хоч не так давно, ще в червні, коли усе буяло і цвіло, цілим селом проводжали його у останню дорогу, потупивши повний сліз і туги погляд у сірий путівець. Щоб не бачити страшного вантажу на плечах вояків-побратимів, зморених і війною, і втратами, і своєю страшною місією – нести обгоріле, понівечене тіло одного з своїх… “Може й мене завтра отак…” – витала думка…

Голос серця озвався першим

Все це було. І панахида по убієнному за рідну землю, і тремтячий голос священника, який не звик відправляти службу по таких ось покійниках… І калина у церковному дворі біля кринички заквітчана білим, мов у савані…

Але мамине серце, згорьоване й зранене, заховало в якомусь кутку маленький промінчик надії…

– Я знаю, що вона не повністю повірила… Бо й сам іноді дозволяю собі засумніватися. Але я ходив на впізнання тіла. Хоч воно було обгоріле, але я пізнав свою дитину відразу: його чоло, його голова… Моє серце упало, коли тільки побачив, – стиха промовляє Василь Павлович, ховаючи очі, сповнені сліз.

Він знайшов ті особливі прикмети, за якими безпомилково впізнав сина, свого Іллюшу.

– Про те, що сина не стало, я відчув ще тієї фатальної ночі з 16 та 17 червня. Десь в 11 вечора ми з ним, як і завжди, поспілкувались по телефону. Але дуже коротко, бо Іллюшу терміново покликати. І він лиш встиг сказати: “Тату, ми терміново виїжджаємо! Вранці перетелефоную…” І щось обірвало речення. Я передзвонив, щоб сказати головні слова: “Хай збереже вас Господь цієї ночі!” Бо так завжди робив. Але зв’язку не було, – розповідає батько солдата.

Цілу ніч чоловік не міг заснути. Ховав тривогу від дружини, хоч і вона це помітила.

– Вдосвіта, ще до 6 ранку, я був вже надворі і все набирав і набирав номер. А серце мені вже підкувало: “Нема твого Іллюші!” Не можу вам передати цього стану…

Серце не обманювало. Саме у передсвітанкову пору там, на сході України, БТР, за кермом якого був Ілля Валявський, а увесь екіпаж налічував вісім чоловік, вирушив на допомогу “Айдару”. Машина йшла першою, за нею – командирська. По дорозі надійшов наказ змінити маршрут. Як тільки звернули – прицільний удар з міномета терористів перетворив БТР в полум’я. Не вижив ніхто. Але про це батько убитого земляка – героя дізнається не відразу. Бо якась зла підступна бюрократична машина ще й цю мить розтягнула на кілька днів. І поки билося в тузі серце матері Василини Миколаївни, доки в чеканні завмирала душа молодої дружини Марини, а маленький синочок Павлик не міг збагнути, чому такі всі сумні, Василь Павлович стукав у всі кабінети, де б мали знати інформацію.

– В обласному військкоматі я знайшов знайомого і буквально притис його до стіни: або ти кажеш, що з моїм сином, або… Я не володів вже собою. Аж тоді зв’язалися з відповідними службами і запитали: чи ще був хто з Михальчі в АТО з прізвищем Валявський. Зателефонував до сільського голови з маленькою надією, хоч відповідь і сам знав. Ні. Не було більше Валявських. І мені потемнів світ…

Він не знав, як має сказати про це своїй Василині. Як переживе таке Марина… Як дізнаються гірку правду інші діти?…

В голові, переплітаючись, пропливали минулі роки… Як зустрів повідомлення, що у трирічного Сергійка з’явився братик. Як заносив до хати білий згорток, в якому подавав голос новий Валявський. У ті дні над Заволокою розливався запах застиглого колосу, десь вдалині перегукувались, як цвіркуни, комбайни… Близилися, жнива а з ними – свято пророка Іллі, шановне у буковинців. Тож, звичайно, ім’я новородженому довго не шукали: назвали Іллюшею.

– А ви знаєте, що він мав особливий дар? Я вже пізніше, коли хлопець виріс, помітив: окремі події він передбачав. І дуже часто. І смерть свою передбачив. Свого часу служив у війську, але був комісований за станом здоров’я. Тож, коли отримав повістку, ми не надали цьому значення: знали, що не буде призваний… І коли я побачив інакше, хотів шукати справедливості: син мені заборонив, сказавши, що хай так буде… На Пасху їм дали дводенну відпустку. Іллюша був на службі в церкві, він дуже молився. Поїв вранці освяченого і ми попрощалися. Не знали, що назовсім. А син знав. Він кинув мені коротко: “Я знаю, що не повернуся”. А дружині і синові пообіцяв: “Ви не будете ходити по чужих хатах. У вас буде свій дім. Обіцяю!”. І я тоді не зрозумів сказаного. Хоч серце стрепенулося боляче. Але подумав: може так, просто сказав, адже обіцяє дружині, що зведе домівку.. – зітхає Василь Павлович.

Тепер то він знає, що мав на увазі син: його не стане, але сім’я не буде залишена без уваги. І тому стукає у владні кабінети, щоб дійсно допомогти сиротині-онуку і молодій вдові. Він це мусить зробити, бо так довго Ілля шукав свою половинку, а коли одружився, дочекався синочка – поліг…

– Тож, недарма поліг! Він останнім часом змінився дуже. Від природи був спокійним, але дуже цілеспрямованим і впертим. Там, на сході, остаточно зрозумів, що Україну рвуть на шматки, щоб стоптати . І одного разу сказав: “Тату! Ліпше тут загинути в бою, ніж ховатися й повзати все життя на колінах…” Я тоді зрозумів, що це вже не той Іллюша, якого я ще навесні проводжав, – говорить Василь Валявський. І в його голосі вчуваються нотки гордості за сина.

“Він був надійним і самостійним ще змалку”

У подружжя Валявських четверо дітей. Після Іллі народилася донечка Наталка, а потім – ще й третій син, Роман. Всі встигли створити сім’ї, крім наймолодшого. Але так сталося, що живуть майже в одному обійсті, поруч. Тож Василина Миколаївна і Василь Павлович не звикли до самотності, цікавляться долею кожного і готові допомагати, скільки сил, хоч літа вже не ті… Про Іллюшу готові розповідати годинами, але це завдає неймовірного болю. Можливо, десь і шкодують, що мало пестили та бавили, бо все ж – хлопець. Але любові не шкодували ніколи:

– Бачите – пальці на руці: який не вріж – боляче… Ми за кожного ладні на все. Виховували їх у роботі. Сергій був за старшого – тож слухали його в усьому. У нас не було поділу на чоловічу та нечоловічу роботу: треба замести – віник в руки і мети. Хочеш їсти, а вдома нема нікого – готуй. Іллюша умів усе: чи млинці зготувати, чи сорочку попрасувати, чи в будівництві щось допомогти. Таким і виріс. У школі не був відмінником, але й не бешкетником чи неуком. Дуже любив техніку. Скільки перебрав різних вузлів та запчастин своїми руками ще підлітком! Я тоді працював трактористом у колгоспі…, – каже Василь Валявський

Він ще розповідає, що дружина ніколи не відчувала, що має лише одну доньку, а решта – хлопці: все їй допомагали. І попри батьківський авторитет, росли самостійними. Ілля, за словами батьків, мав спокійний характер, але дуже цілеспрямований. А такі люди найчастіше – дуже віддані, однолюби. Віддані родині, сім’ї, батьківщині, обов’язку. Тривале холостяцьке життя – не що інше, як вияв характеру. Після нещасливого кохання в ранній юності Ілля довго шукав співзвучну душу. Знайшов Марину. Одружився дуже швидко і несподівано для всіх.

Тривалий час працював водієм, але опанував і професію будівельника. Тож, мріяв власноруч звести будинок.

– Він у нас домагався всього самотужки. Ніколи не скаржився, не просив допомогти. І я любив цю рису в ньому. Знав, що надійна людина з нього виросла. І з Богом у серці.

Батькові слова – скупі. Але тільки він може стримано розповідати про свого Іллю. Довгими вечорами любив із сином погомоніти про життя, про правду і кривду, про майбутнє. Ще ближчим став син, коли єдиним зв’язком залишився мобільний… Кожне слово стало вагомим, значущим для обох…

Тепер батько береже їх у своєму серці. А перед собою поставив обов’язок: захистити сім’ю Іллі. І боротися нещадно з тим, що вороже Україні. Надто дорого заплатив за те, щоб мали добре майбутнє.

Десь у шухлядах чи сейфах лежить синова нагорода – орден “За мужність”. Чиновники хотіли, було, її тихенько вручити батькові. Але він обурився: не так собі уявляє цю процедуру. І пільг, які належать синовій сім’ї, буде домагатися. І поваги до його імені. Чи ж не присиплеться пам’ять попелом забуття вже завтра?

– Ми повергли Януковича. А скільки ще їх сидить в кожному! В той час, коли хлопці гинуть на сході, в тилу є чимало різних огидних явищ – і спекуляція на цінах, і наживання на інфляції, і зрада інтересів держави, – гірко зітхає сивочолий чоловік.

Він багато ще може сказати. Але вириваються лише гнівні питання:

Чому уникають батьків ті, хто дає розпорядження і команди нашим синам? Чому не хочуть глянути у вічі матері, яка втратила дитину?

А над Заволокою стелиться туман… Низько, низько… У небі загоряються перші зірниці. І мимоволі виринають рядки з пісні: “Це дивляться з темних небес загиблі поети й герої – всі ті, що віддали життя за майбутнє твоє…”. Що бачать вони в наших серцях? Про це знає совість кожного.

Ілля Валявський не встиг викопати своєї криниці… Можливо, це зробить за батька його син. Колись. Через роки. Головне, щоб не зміліли криниці нашої пам’яті.

Лариса ЛЄВІНА

газета “Рідний край”


About the Author

keraparat.stor

Comments are closed here.