Menu
Сповідь матері Петра Боднара…

Сповідь матері Петра Боднара…

By In Інформація для учасників АТО, Новини On 01.12.2014


bodnarДеякі люди народжуються і відходять у небуття, не залишивши жодного сліду на цій землі: не закарбувавшись у пам’яті нащадків добрими вчинками та справами, які принесли користь не лише собі та своїй сім’ї, а громаді населеного пункту, району, області, рідній державі… А є ті, хто народився для того, щоб стати героєм. Їхні імена будуть прикрашати сторінки історії нашої держави, їх буде згадувати майбутнє покоління українців як приклади людської мужності, відважності, справедливості та патріотизму.

Серед таких – Ілля Валявський з Михальчі, Ілля Леонтій з Давидівки, Петро Боднар з Панки, Андрій Шудравий зі Сторожинця та Юрій Чікал з Нових Бросківців. Ці хлопці жили, як і всі, заробляючи собі копійчину, але, коли на терени нашої землі увірвались чужинці, вони кинулись її захищати. І загинули героями.

Щоб дізнатись більше про те, ким були наші захисники, про що мріяли і які добрі справи вершили, ми поспілкувалися з їхніми найріднішими – матерями. Хто, як не вони, краще знають цих мужніх людей.

Отже, коли після загибелі героїв, минув певний час, який, надіємося, зумів зарубцювати душевні рани, ми навідалися до домівок матерів захисників. Їхні спогади публікуватимемо у цьому та наступних номерах газети…

Петро Боднар з Панки: замість піти у відпустку, вирішив залишитись на фронті до Перемоги

Бажаючи допомогти матері-одиначці, влаштувався на роботу, щойно закінчивши школу

Мама Петра Боднара – Марія Михайлівна – зустрічає нас біля своєї хати, сидячи на стільчику. Останнім часом стан її здоров’я погіршився, жінка потребує операції. Та ніяк не може зважитись на медичне втручання, бо в неї, до того ж, хворе серце.

Саме через хворобу матері Петро мав приїхати у відпустку. За день до своєї смерті у телефонній розмові він переконував, що вже говорив з керівництвом, і незабаром приїде на кілька днів, бо прослужив у зоні АТО більше трьох місяців. Але вранці наступного дня подзвонив і сказав, що передумав. Пояснив: «Мені треба ще бути на передовій, бо нас (українських військових) – дуже мало, а заміни – нема».

Марія Боднар виховала п’ятьох дітей та дочекалася шість онуків.

– Близько тридцяти років мама виховувала нас сама, – приєднується до розмови сестра Петра Юля. – Вона працювала і вдень, і вночі, щоб нас прогодувати, забезпечити усім необхідним. І ми успадкували від неї терплячість, працелюбність і відповідальність. Звикли, що якщо розпочинаєш справу, то повинен виконати її до кінця. Обов’язок – передусім. Так вчинив і Петро – не залишив хлопців наодинці з ворогом. Був на полі бою до кінця…».

– Я працювала на верстаті у держспецлісгоспі АПК, в Сторожинці, – додає Марія Михайлівна. – Бажаючи мені допомогти, Петро після школи виявив бажання піти працювати. Влаштувався на моє місце роботи рамником та наладчиком обладнання. Працював два роки до армії, а відслуживши – ще більше десяти. Дуже любив розбирати і збирати техніку, автомобілі, щось майструвати з дерева та заліза. Тому все ж здобув середню спеціальну освіту за фахом механіка. Його поважали люди, бо був працелюбним та відповідальним. Вмів зробити усе по-господарству: допомагав людям копати криниці, навіть виготовляв саморобні трактори. Один із них – продав, інший залишив для власних потреб… Сім років тому прийшов і сказав, що хоче будувати власний дім, але щоб він був поряд з отчим. Тоді ми вирішили здійснити добудову поряд з літньою кухнею, де проживала бабуся Петра. Там син оселився зі своєю молодою сім’єю: три роки тому одружився, а через півтора роки у подружжя народилася донечка Анастасія – просто копія татка. Петро дуже чекав народження первістка. Хоч виховав не одного племінника, а Настю любив безмежно… Не цурався змінювати памперси, бавився з нею, як мала дитина…

«Ви, як мати, дали сину те, що не вмирає: справжню любов до життя й України»

Марія Михайлівна з сумом зітхає: «Памятаю кожен день його життя, бо Петро найдовше з усіх дітей був біля мене – женився недавно, коли його брати та сестри мали родини і шукали свій шлях у житті».

– Петро ріс спокійною дитиною, дуже любив відпочивати на лоні природи, купатися в Сіреті, грати з друзями у футбол, – додає згодом. – У школі він був тихим і добрим. Добре вчився, уроків не пропускав. А після школи завжди старався допомогти бабусі: обійти господарство, відкинути сніг… Він вмів практично все і не цурався будь-якої роботи. Пригадую, як п’ять років тому у наші краї приїхав Анатолій Гайдамака – художник, академік, лауреат Національної премії ім. Тараса Шевченка. Він запропонував Петру разом з його братом Ігорем взяти участь у спорудженні церкви (від першого каменя-до ключа) в Криму. Ціле літо сини трудилися там і збудували храм Миколи Чудотворця, що став окрасою півострова.

Коли після загибелі Петра зідзвонилася з А. В. Гайдамакою, він висловив співчуття і сказав: «Ви, як мати, дали сину те, що не вмирає: справжню любов до життя й України».

Відговорили від участі в Майдані. Та не вберегли…

10 липня цього року Петру мало б виповнитись 38 років. А загинув він 28 червня, у День Конституції України, коли оголосили, так зване, перемир’я. Це трапилося поблизу Слов’янська, на Донеччині. О 14-45 мінометним обстрілом обірвали його життя.

3 липня Петра проводжали в останню путь. На похорон зібралися близько двох тисяч людей з усього району. Командир Петра, який був серед присутніх, розповідав, що хлопці попали у засідку. Ворогів було тисячу, а наших бійців – 60. Вони просили підмоги, але ніхто не дослухався до їхнього прохання. Хоч недалеко від місця розташування хлопців дислокувалися колишні «беркутівці», яких направили у зону АТО… Тоді, крім нашого Петра, загинуло ще двоє хлопців з Львівської області.

Син був патріотичною людиною. Хотів їхати на Майдан, дуже переживав через несправедливість, яку бачив в екрані телевізора, але ми його відговорили… На жаль, не зуміли вберегти…

Петро був один із перших, хто прийшов за повісткою до сільської ради. Не ухилився, хоч мав можливість: напередодні тривалий час був на заробітках у Москві і збирався знову туди їхати. Був впевнений, що мусить відстояти гарне, квітуче майбутнє для своєї маленької донечки.

Другого дня після отримання повістки він вже проходив військові навчання у Чернівцях. Згодом його направили у військову частину в Житомир, відтак – у Миколаївську область. Останнім часом Петро перебував у складі мінометної обслуги на блок-постах у Семенівці та Карпівці, поблизу Слов’янська.

Тривожні знаки з іншого виміру

Коли тіло Петра привезли, його сестра Юля певний час сиділа біля труни, а потім ми відправили її хоч на годинку відпочити. Засмучена і виснажена, вона задрімала. І їй наснився брат. Він будив Юлю, казав: «Чому ти спиш? Йди посиди біля мене. Ти ж мене скоро не побачиш…». Взагалі, Петро «передавав» з того світу Юлі багато знаків, щоб нагадати про себе. Мабуть тому, що за життя вони були майже нерозлучними. Жили по-сусідству. Юля одружилася і народила двоє діточок, а її чоловік поїхав на заробітки. Тому вони ходили з Петром разом і на весілля, і в гості. Як пара… Як щось було потрібно, Юля бігала до брата за порадою чи допомогою. Він – хрещений батько її дітей.

Нещодавно Юлі наснився ще один сон. Будинок, де ми з нею нині живемо, Петро допомагав підключати до мережі електроенергії. Сниться Юлі, що син заходить у кімнату і вимикає світло. Вона вмикає, каже, що боїться темряви, а він знову вимикає. Прокинувшись, Юля не зрозуміла, що б міг означати такий сон. Аж доки… не підійшла до вимикача. Світло… перегоріло. При чому, не у всіх кімнатах, а лише в тих, електропроводку в яких проводив Петро. Мабуть, таким чином він знову нагадував про себе.

А у день, коли Петро загинув, трапилася зовсім дивна річ. Донька Юлі, яку він тримав до хресту, лежала у кімнаті і дивилася телевізор. Як раптом помітила, що промінці сонця з вікна «вимальовують» у кімнаті на підлозі дві свічки. Здивована внучка сфотографувала це і показала нам. Ми тоді не знали, що наш Петро загинув. Дізналися аж наступного дня…

Я ж у день загибелі сина, не мала тривожного передчуття. Але такі думки були, перед тим як Петро відправився у зону АТО. Він навіз дуже багато дров, з запасом, і багато часу порався по-господарству… Так ніби спішив, щоб все встигнути… У моїй душі тоді засіялась тривожна думка, щоб чого, не доведи Господи, не трапилось…

Петро дзвонив із зони АТО не так часто, як би хотілося, щоб його місце знаходження не «вистежили» вороги. Частіше переписувався з Юлею в соціальній мережі «Однокласники». Тоді розвінчував чутки, які ходили по селу, про свої поранення, писав, що «все добре», ніколи не скаржився. Показував нам виритий окоп, де вони спали на дощечках, ховаючись від «градів»… А ще хвалив схвально відгукувався про своїх бойових побратимів. У них були такі дружні відносини, наче в рідних. Бо хлопців поєднувала спільна мета – захистити кордони України, щоб ворог не прийшов до їхніх сімей.

Командир Петра розповідав, що навіть тоді, коли до військових приїжджали журналісти з телебачення, вони ховали свої обличчя від камер: щоб, бува, вороги не впізнали їх і згодом не поквиталися з їхніми сім’ями… Навіть тоді, коли лунали постріли і вибухи гранат, Петро думав про безпеку своїх рідних…

Олеся ДЛУЖАНСЬКА (Часопис «Рідний край»)


About the Author

keraparat.stor

Comments are closed here.