Menu
У селі Панка на Сторожинеччині освятили пам’ятник на могилі учасника АТО Петра Боднаря

У селі Панка на Сторожинеччині освятили пам’ятник на могилі учасника АТО Петра Боднаря

By In Інформація для учасників АТО, Газета «Рідний край», Новини On 28.08.2015


DSC_0079На Преображення Господнє на сільському кладовищі у Панці освятили пам’ятник на могилі учасника АТО, жителя цього населеного пункту Петра Боднаря, який загинув на сході нашої держави 28 червня минулого року. Церемонію освячення провів місцевий священик – отець Володимир.

Пам’ятник чоловіку – герою спорудила вдова Юлія Боднар, яку ми попросили завітати до редакції і поділитися спогадами про рідну людину. До речі, жінка прийшла не одна, а з їхньою спільною донечкою Настею та своєю мамою, яка є,відповідно, бабусею для любої, найдорожчої внучечки.

– Рік назад я навіки втратила чоловіка, а для дочки – батька, – зі сльозами на очах говорить Юлія. – Дуже важко минув для нас цей час, сповнений болю і думки про те, що Петра більше немає і ніколи вже не буде. Він часто приходив мені у снах, ми розмовляли, а, прокинувшись вранці, усвідомлювала, що це всього – навсього – сон. Настя й сьогодні щовечора бере до рук його портрет, розмовляє з ним, як із живим, а потім кладе його собі під подушку і тільки так засинає. Я їй пояснюю, що її татко тепер на небі і звідти дивиться на неї, цікавиться, що вона робить, чи слухняна і шлее подарунки. Дівчинка ніби вірить цьому, та щоразу запитує, коли він прийде. Ось тоді для мене настають найстрашніші хвилини, бо сказати правду їй ще не настав час… Сльози самі котяться у мене з очей віl невимовного болю, що втратила його…

Петрові було всього 37 (10 липня 2014 року мало б виповнитися 38), коли його призвали. Чоловік потрапив на перший блокпост при в’їзді у Слов’янськ і був старшим навідником мінометного взводу 95-ї аеромобільної бригади. Він завжди був патріотично налаштований, любив Україну понад усе. Пригадую, що кілька разів їздив на вокзал, щоб поїхати у Киїєв і брати участь у Революції Гідності. Він був активним учасником тих подій, коли брали штурмом тодішню Чернівецьку обласну державну адміністрацію. Словом, мріяв про краще життя у тій державі, де народився і виріс.

Сімнадцять років Петро працював рамником у держспецлісгоспі АПК (там, до речі, працювали його батьки), а потім змінив професію на будівельника. Він любив щось будувати, своїми руками майструвати і це у ньогодуже добре виходило. Чоловік багато років доглядав свою бабусю – Олар Раїфту, – і навіть поряд з її оселею звів і собі гніздечко. Саме там ми і проживали останні кілька років, адже я родом із Старої Жадови, а залишати рідні і малі серцю місця йому не хотілося. Він багато мріяв і хотів ті мрії втілити у життя. Приміром, встиг заготовити необхідні лісоматеріали, щоб спорудити для сім’ї альтанку, а для єдиної донечки – каруселі і гойдалку. Наприкінці минулої зими чоловік привіз додому дрова, щоб мати на наступну зиму, розібрав криницю, бо хотів зробити кращу, провів до будинку газопровід. Його покійна бабуся (відійшла на той світ у 2009 році) отримала земельний пай, тож, Петро припас саджанів фруктових дерев і посадив їх на ньому, щоб родина пам’ятала його. Це була добра, щира душа, з відкритим серцем до всіх, хто його оточував. Він одружився у 35 років і дуже хотів відчути себе батьком і коли у нас народилася Настуся, то батьківські емоції переповнювали його. Словом, це була для нас усіх найкраща людина на землі.

Петро загинув 28 червня минулого року на тому блокпосту, де ніс службу. Зранку, 28 червня, я зателефонувала Петрові на мобільний і ми довго, ніби відчуваючи, що це останній раз, розмовляли з ним. Він хотів знати багато і я йому розповідала. Домовилися про вечірній дзвінок, але – телефон не відповідав.

Петро прослужив три місяці і йому керівництво обіцяло надати 10-денну відпустку, та вінїї не дочекався… Коли дізналася про страшну трагедію, то до останнього не вірила, що сталося лихо. Тільки, коли поїхала у Чернівці в аеропорт зустрічати тіло переконалася, щото й справді привезли додому Петра. Та тільки у домовині… Не дай, Боже, нікому пережити те, що довелося мені, його батькам та всім рідним.

Нехай йому буде затишно і світло на тому світі. А ми, всіживі, пам’ятатимемо його вічно, скільки житимемо на цій землі. А Настенці, як тільки трохи підросте, обов’язково розкажу, який у неї був татко герой, щоб пишалася ним завжди.

Емілія СЛЮСАР.

На знімку: намогилі Петра Боднаря

Фото Дмитра ЯКОВІЦИ

DSC_0079


About the Author

Admin 2

Comments are closed here.